Рецензии
 
 
 
 

Сучасна гра у давню Грецію
 
 
 
 

Сучасна гра у давню Грецію

 

Традиції літературної гри, коли кілька письменників створюють спільне просторово-часове поле, при цьому не працюючи у співавторстві, дуже давні. Подібну спробу у минулому році зробили й відомі харківські фантасти: Дмитро Громов і Олег Ладиженський (друкуються під спільним псевдонімом Генрі Лайон Олді) написали довтомний роман "Одиссей, сын Лаэрта", а Андрій Валентинов — двотомний же роман "Диомед, сын Тидея". Книжки можна читати в будь-якій почерговості: спочатку "Диомеда", потім "Одиссея", чи навіть спочатку перші томи обох романів, а потім — другі. Головне — їх треба прочитати разом, оскільки обраний письменниками стиль оповіді від першої особи не дозволяє оповідачеві-герою прокоментувати та роз`яснити усі подробиці подій, що відбувалися. Одіссей Олді та Діомед Валентинова дивляться на одні й ті ж самі події з різних точок зору, читач же має змогу ознайомитися з обома — й замислитися над тим, а що ж насправді відбувалося за сивої давнини десь під стінами Трої. І чому в численних античних свідоцтвах стільки суперечливих фактів та описів геть нелогічних вчинків розумних начебто героїв...

 

"Ми поховані десь під Троєю"...

 

Історичні романи завжди користувалися у читача стабільним попитом — з одного боку, як такі собі популярні підручники з історії, з іншого — як розважальне чтиво. Звичайно ж, якість викладу та й відповідність тексту певним історичним реаліям буває різною. Але коли за перо (чи то пак — за клавіатуру) сідає фахівець-історик, який майстрно володіє словом, маємо усі підстави очікувати на щось цікаве.

Андрій Валентинов, більше відомий серед студентів Харківського національного університету як Андрій Валентинович Шмалько, — у першій своїй іпостас`ї — доволі знаний і популярний письменник, в іншій же — історик з багаторічним стажем як археологічних розкопок, так і викладання з фаху. В Харкові та Москві його історико-міфологічні романи виходили і виходять досить солідними накладами, і цікавість до них не вщухає. Не є вийнятком з правил і новий двотомник Валентинова "Диомед, сын Тидея".

Отож, маємо чергову книгу, присвячену Троянській війні. Взагалі-то, у колишнього радянського читача з давньогрецьким епосом стосунки вельми приязні. Чи то так вплинув класичний Кун зі своїми "Міфами давньої Греції", чи Голосовкер зі "Сказаннями про титанів", чи перекладені Грейвз із Аполодором?.. — про Гомера і не згадуватимемо. А для України, з її колишніми грецькими колоніями-полісами, взагалі тема ця видається особливо "рідною". Та й переспівів античних сюжетів, відповідно, маємо достатньо, як своїх, так і іноземних. І от, тепер "Диомед".

Перше враження від роману трохи несподіване: не звик наш читач, що белетрестичний, начебто, твір, до нього, читача, не заграє, вмовляючи, на зразок керолівських пиріжків та мікстур: "Прочитай мене!" "Пиріжок" від Валентинова, можливо, має надто тверду шкоринку, але вже якщо розпробуєш, прорвешся через насичені невідомими та незвичними (поки що!) термінами й іменами, асоціаціями та алюзіями, — й за вуха тебе потім не відірвати... Адже "Диомед", безперечно, смакуватиме відразу декільком типам читачів. Шанувальникі психологічного письма не залишать поза увагою суперечливі та живі образи Діомеда, Одіссея, Ахілла, Агамемнона... Поціновувачі гостросюжетної фантастики напевно будуть у захоплені від оригінальної системи світобудови та захопливої фабули. Любителі літературної гри в "цитати без лапок" теж не залишаться ображеними.

Але є ще одна, чи не найбільша перевага "Диомеда" над іншими подібними творами. Роман Валентинова — не просто чергова гра зі світами та персонажами, тут за старовинним антуражем поступово починаєш вбачати сьогодення. І не дріб`язковість надуманих проблем, більшість з яких вигадана нами самими, але ті питання, які є невідривними від людини, бо пов`язані з його природою. Влада людини над людиною — чи є їй межа, і чим доводиться за неї платити — й чи варто платити? Війна людини з людиною та людини з надлюдиною — під стінами Трої та у власній душі — хто переможе? І — якщо переможеш ти — що робитимеш потім зі своєю перемогою?!

Покоління приречених, втрачене покоління — хлопчаки, яких доля закинула під Трою — помирати. Залучені до кривавої бані хто чим: майбутньою славою героїв, багатством, мрією про владу, — вони поступово починають усвідомлювати, що справжня війна відрізняється від тієї, про яку співають аеди. Але й ті, хто, виживши, повертається додому, бачать, що тут усе змінилося. І вони — у тому числі. Звідси й назви першого і другого томів "Диомеда": "Я не вернусь", "Вернусь не я". Ті, хто колись вирушав до Трої, під нею й полягли, а повертаються... Хто? Чи — що за істоти?..

Власне, з усіх учасників Троянської війни один лише Одіссей, здається, повернувся насправді. Але про це уже — інша книга, "Одиссей, сын Лаэрта" Г.Л. Олді.

 

Інколи вони повертаються...

 

Для Г.Л.Олді (чи то пак, Дмитра Громова та Олега Ладиженського) книга про Одіссея — це в чомусь і власне повернення. Повернення до роману "Герой должен быть один", присвяченому Гераклові, а точніше його батькові Амфітріону. До речі, за давньогрецькими джерелами, насправді в родині Амфітріона народилося два сини-близнюки: Алкід та Іфікл, — от один із них, зачатий Зевсом, і став Гераклом, а інший...

Олді, докладно вивчивши усі можливі давні тексти, присвячені цій темі, написали у 1995 році свою історію Геракла. Їм вдалося зобразити напрочуд логічну систему світобудови, де знайшлося місце і богам-Олімпійцям, і їхнім попередникам титанам, і героям (у первинному значенні — напівбогам-напівлюдям), і чудиськам... Будучи самостійною книжкою, "Герой..." тим не менш залишав певне відчуття незакінченості — й не дивно, оскільки у планах авторів було продовжити історію Геракла. З часом плани змінилися, а світ давньої Греції у трактовці Олді знайшов своє відображення (і — логічне завершення?) через п`ять років у двотомному романі "Одиссей, сын Лаэрта".

Як розповідають самі Олді, найнесподіванішим для них виявився той факт, что їхній колега Андрій Валентинов десь майже водночас із ними розпочав роботу над "Диомедом". Досвід співпраці Олді та Валентинов уже мають: у співавторстві ними написано романи "Нам здесь жить" та "Рубеж" (останній — також разом із подружжям Дяченків). Але цього разу, за словами письменників, вони майже не узгоджували один з одним спільні сюжетні моменти, за вийнятком небагатьох епізодів — і саме тому результат виявився для них трохи насподіваним. "Многие совпадения у нас самих вызвали легкую оторопь, — зізнаються вони. — То, что получилось, это даже не одна книга в четырех томах, а нечто странное, плохо понятное самим авторам".

Читачеві, аби розібратись у створеному (чи — відтвореному?) авторами всесвіті давньої Греції, теж доведеться "попрацювати головою", співставляючи, наче фрагменти такої собі словесної головоломки, причини та наслідки вчинків героїв, слова вимовлені й не вимовлені тощо. Але, безперечно, подібна гра лише робить цікавішим і без того привабливий, високохудожній гіпертекст романів.

Втім, можливо, декому "Одиссей" видасться надміру переобтяженим внутрішньою динамікою за рахунок втрати динаміки зовнішньої. Переживання та сумніви головного героя авторам здавалися важливішими за власне дію на зразок формули: "помчав, переміг, здобув, загубив". Та це й не означає, що усі два томи Одіссей, стоячи на веранді власного дому, рефлексуватиме через кількість вбитих ним ворогів. Власне, ідея роману, наскільки нам вдалося її зрозуміти, й полягає дещо в іншому.

Маємо визнати: Громову і Ладиженському вдалося зробити вкрай актуальний для сьогодення роман, використавши при цьому "декорації" аж ніяк не сучасні. Роман, який, мабуть, найбільш зрозумілим буде для тих, хто пройшов Чечню чи Афганістан. Роман, який яскраво відрізняється від загального потоку сучасної фантастики, де "екшену" зазвичай приділяють виключну увагу, а голови, руки, ноги та інші частини тіла буденно відрубають між сніданком та обідом. "Одиссей" — роман не про події, а про людину. В чомусь, він, можливо, навіть шкідливий для сучасного читача, адже образ Одіссея, яким його змальовують фантасти з Харкова, здатен раз і назавжди перекреслити Одіссея гомерівського. Ще й замислюватись почнеш: а як воно було чи хоча б могло бути насправді, у тих клятих елінів? І чого це, дійсно, стільком чоловікам забажалося полягти під Троєю? І навіщо дурні троянці потягли до себе в місто ту дерев`яну коняку?

Та й Рим, як на те пішло, може не Ромул із Ремом заснували?

...Але про це уже — інша книга, "Диомед, сын Тидея" А. Валентинова.

 

Володимир ПУЗІЙ


 
 



 

Фантастика-> Г.Л.Олди -> [Авторы] [Библиография] [Книги] [Навеяло...] [Фотографии] [Рисунки] [Рецензии] [Интервью] [Гостевая]
 
 




 
 
 
 
 
 
 
 

 
Оставьте ваши Пожелания,мнения или предложения!
(с) 1997 - 2001 Cодержание, тексты Генри Лайон Олди.
(с) 1997 Верстка, дизайн Дмитрий Ватолин.
(c) 1997,1998 Верстка, подготовка Павел Петриенко.
(с) 1997 Рисунки Екатерины Мальцевой
(с) 2001 Дизайн Дж. Локхард
Рисунки, статьи, интервью и другие материалы 
HЕ МОГУТ БЫТЬ ПЕРЕПЕЧАТАHЫ
без согласия авторов или издателей.
Страница создана в июле 1997.

 
 

www.reklama.ru. The Banner Network.